Кий вийшов із хати, тяжко зітхнув і замислився. Мольфар жив біля гори Сновиди, на іншому боці Старих Бескидів, і дістатися до нього можна було двома шляхами — прямим та обхідним.
Якщо вибрати прямий, доведеться спершу дертися вгору крізь чагарі, потім сходити донизу, стрибаючи по кам’яних брилах і намагаючись не зірватися в урвище, а далі знову видиратися наверх і знову спускатися стрімкими схилами.
Обхідний шлях видавався значно легшим, бо пролягав улоговиною вздовж ріки Мурави й виходив аж до Морського ока — маленького гірського озера на полонині. Одразу за ним, у ялинових хащах, ховався вкритий мохом зелений будиночок Мольфара.
Утім, цей шлях вважали обхідним недаремно, адже був він майже вдвічі довшим. Пройти його за день, ще й по глибокому снігу, видавалося малоймовірним.
Кий із жалем озирнувся на рідну хатину — за такої погоди вона здавалася особливо затишною. Та й Дідо, хоч і буркотун, проте які ж смачні страви він готує, скільки цікавих оповідок знає, і як весело грати з ним вечорами у млин!
«Будеш довіку грати, якщо зима прийшла назавжди», — сказав сам до себе юнак, закинув торбину за спину й пішов обхідним шляхом.
Улітку довкола Мурави вирувало життя. Сяючими бризками вистрибували з води сріблясті рибки, граційні олені приходили напитися, а пташки виспівували на всі голоси, зручно влаштувавшись у гілках дерев понад берегом.
Зима все змінила: ріка завмерла, скута льодом, а смерековий ліс обабіч перетворився на похмурі, наїжачені гострими шпилями, мури. І в цьому крижаному царстві не видно було жодної живої душі.
Зненацька Кий почув позад себе моторошне гуготіння і, зиркнувши через плече, побачив, як на нього насувається величезна біла хмара, схожа на стовп. Обертаючись навколо своєї осі, стовп усмоктував кучугури снігу, закручував їх у шаленому танці й підносив аж до неба.
«Сніжний вихор!» — здогадався юнак і відчув, як волосся в нього стає дибки. Вихор він бачив уперше, проте чув, що, утрапивши в такий, назад уже не повернешся.
У кілька стрибків Кий доскочив до дерев, заховався за товстим стовбуром і з острахом визирнув — чи часом не наздоганяє лихо. На щастя, вихор сунув повз, і юнак полегшено видихнув.
Раптом до нього долинув приглушений писк. Кий нахилив голову й прислухався — може, здалося? Але писк почувся знову, наче хтось кричав тонюсіньким голосочком, який, однак, тонув у дикому завиванні вітру. Кий уважно придивився й помітив, як у білій куряві кружляє маленький зелений клаптик.
— Що воно таке? — пробурмотів юнак і знову почув чи то писк, чи то зойк, жалісний і приречений. Сумніву не було: там, усередині веремії, хтось відчайдушно благав про допомогу.
Між тим вихор віддалявся. Кий спустився до річища й нерішуче завмер. Може, то примара чи шматок моху, а він даремно наражатиметься на небезпеку. Та й що можна вдіяти? Не пірнати ж просто у вихор! Навіть підійти близько лячно!
Юнак зморщив лоба, почухав потилицю й зненацька зиркнув на ціпок у руці. Той часто ставав йому в пригоді: допомагав струшувати стиглі яблука, прокладати шлях у хащах, переходити вбрід струмки. Ціпок допомагав там, де він не міг собі дати ради, і Кий завжди брав його із собою в мандрівки, бо з ціпком почувався впевненішим і сильнішим. Ось і зараз від одного погляду на палицю в нього майнула зухвала думка: «А що як вийде?! Варто принаймні спробувати!»
Кий поквапився навздогін за смерчем, брьохаючи по снігу й картаючи себе за нерішучість: «За дурною головою й ногам нема покою». Опинившись за кілька кроків, юнак помалу простягнув палицю, устромив її у вихор і коли клаптик зробив чергове коло, спритно підсік його, ніби «свинку» під час гри в гилку, і викинув за межі білого
виру.
Сам же похапцем відстрибнув, водночас слідкуючи за сніжною коловертю — ану ж як раптом розвернеться й накинеться на нього. Утім, вихор, ніяк не зреагувавши на втручання, покрутив собі далі. А зелений клаптик зробив дугу в повітрі й упав на сніг.
— Агов! — Кий ступив кілька кроків і нахилився. — Ти живе?
Клаптик виявився пухнастою істоткою. Вона лежала на спині, розкинувши крихітні рученята й, схоже, не дихала. М’яке тільце вкрилося памороззю, на довгих віях і вушках із китичками застигли крижинки.
— Та це ж лісова хуха! — здивовано вигукнув Кий, узяв маленьку на долоню та приклав до вуха. — Геть змерзла, але наче дихає.
Зустріти хуху о такій порі було несподіванкою. Направду, її навіть улітку не кожен зміг би побачити. Узимку ж лісові хухи ховалися під корою або в корінні й дрімали до появи перших пролісків, а лугові й поготів спали в нірках та купині допоки не сходив сніг.
— Що ж тепер із тобою робити? — Кий подмухав на нещасне створіння, однак хуха не ворухнулася. — До Мольфара ще далеко. Якщо додому повернуся, Дідо, чого доброго, подумає, ніби я злякався…
Юнак роззирнувся, немов очікуючи допомоги від смерек на узгір’ях, які тужливо стогнали під струменями морозного, пекучого вітру.
— Тримайся, крихітко, — мовив він до хухи. — Он за тією горою є оселя, де нам допоможуть.
