Домовик Дідо квапливо заскочив до хати, пчихнув і обтрусився. З його м’якого хутра посипались на підлогу й одразу розтанули сніжинки.
— Недобре, ой недобре, — похитав він головою й заходився підкидати дрова в піч.
— Що трапилося? — запитав Кий, підводячись із ліжка й позіхаючи.
— Мороз дужчає, снігом замітає, — пробурмотів домовик. — Зима не закінчується.
— Оце й все? — безтурботно махнув рукою юнак, вмиваючись прохолодною водою. — Те саме ти казав минулої зими. Та й позаминулої…
— Цього разу все інакше. Ох, відчуваю, щось лихе насувається! — невдоволено посапуючи, домовик заліз на піч і, вмостившись у найдальшому закутку, майже злився зі стіною.
Кий мовчки знизав плечима й сів за стіл, де вже парував у горщику запашний борщ.
«Старий стає геть нестерпним, — подумав юнак. — Ледве не що- дня буркотить! Узимку непокоїться, що довго не приходить весна, весною чекає на літо, влітку пильнує, чи не забарилася осінь, а восени виглядає на перший сніг. Немов якийсь ритуал у нас: спершу він скаржиться, потім ображається, а тоді мені доводиться задобрювати його яблучним повидлом».
Поснідавши, Кий узув чоботи, вдягнув теплого кожуха й шапку і вийшов надвір.
Темні низькі хмари, ніби бурхливі хвилі, накочувалися з боку Синього моря. Розсипаючи на всі сторони білу крупу, вони проносилися над Дубовим пагорбом, біля якого притулилася старенька хатина, і ринули далі — до Старих Бескидів.
Вузенькою стежкою Кий попрямував на вершину до велетенського дуба. Здавалося, дуб ріс там споконвіку й завжди був таким кремезним, що навіть десять чоловіків, зчепивши руки, не змогли б його охопити.
У спекотні літні дні Кий полюбляв сидіти під дубом зранку до самої ночі, спершись на міцний стовбур, і споглядати, як довкола грає барвами світ.
Серед зелених луків звивалася ріка Мурава. Далі виднілися клапті полів та городів, де весь час щось сіяли, доглядали, збирали. За полями розкинулися пишні сади, а ще далі стояли пасіки, на яких можна було поласувати запашним медом.
По інший бік пагорба розляглося селище Калинове. Там, поблизу Глиняного яру, жили гончарі, які ліпили глечики, горщики й кухлі. Та такі ж гарні, що навіть у далекому Біловодді чули про калинівську кераміку! За яром — на березі Рудого ставу — стояли кузні, де, наповнюючи околиці мелодійним дзенькотом, працювали ковалі. А далі, під Буковим лісом, притулилося обійстя стельмаха, який робив величезні вози. На цих возах чумаки мандрували через гори й Великий степ по сіль та рибу.
Наспоглядавшись, Кий зазвичай вмощувався неподалік від дерева на шовковистому трав’яному килимі й, дивлячись у блакитну височінь, слухав спів пташок та дзижчання джмелів. А коли сідало сонце і в небі з’являлися перші зорі, починав їх рахувати.
Він уявляв далекі світи, про які Дідо часто розповідав казкові історії, фантазував, як він і сам подорожує в ті загадкові місця, піднімається до зірок, допомагає тамтешнім мешканцям у протистоянні зі страшними чудовиськами, а натомість отримує пошану і справедливу винагороду. Однак ці фантазії завжди закінчувалися безрадісним усвідомленням, що йому, простому сироті, навіть мандрівка в Загір’я навряд чи випаде.
Коли налітала злива, Кий зазвичай не поспішав додому, адже крона дуба була такою густою, що не пропускала й найменшої краплини. Він зачаровано спостерігав за спалахами блискавок у небі, які на мить освітлювали темну загадкову порожнечу яскравим сяйвом, і вслухався в могутні розкоти грому.
Часом юнакові здавалося, що в тих розкотах він чує чийсь голос, наче звернений до нього. У такі моменти Кий вирішував, що саме час завершувати посиденьки. Під потужними струменями дощу він стрімголов нісся до хати, де спершу отримував від домовика прочухана, а потім горнятко гарячого збитню1, який пахтів медом і м’ятою, та окраєць теплого хліба.
Спогади про літо зігрівали й розраджували. Однак тепер, діставшись вершини пагорба, Кий роззирнувся знайомими краєвидами й нашорошився. Пухка біла ковдра, яка вкривала долину, за ніч значно збільшилася. Луки, пагорби, садки та ліси злилися під нею в одну суцільну холодну масу, порожню й неживу.
Сніговій збивав сухе листя на старому дубі, намагався залізти під кожуха. Юнакові здалося навіть, що не поривчастий вітер, а довгі кістляві руки якоїсь моторошної потвори раз по раз штурхають і шарпають його, націлюючись у самісіньке серце.
«Може й правду каже Дідо. Ще ніколи весна так не затримувалася», — замислився Кий. Зіщулений, він побрів назад, намагаючись втоптати якомога більше снігу, щоб зберегти стежку.
Зайшовши в сіни, Кий дістав із полиці банку, насипав повидла в тарілку й поніс її до печі. Домовик блимнув із напівтемряви жовтими очима, посунувся на край запічку, вмокнув палець у повидло, облизав його й голосно прицмокнув від задоволення.
— Зимно надворі? — поцікавився, мружачись.
— Угу, — кивнув Кий.
Юнак притулив задубілі руки до печі й, зібравшись із думками, запитав:
— Дідо, а що, як і справді зима не закінчиться? Хіба таке може бути?
— Усе може бути, — відповів домовик, плямкаючи губами.
— Але ж такого раніше ніколи не було!
— Якщо чогось ніколи не було, то найімовірніше воно таки трапиться, — похитав головою домовик.
Він набрав пучкою повидла й заходився завзято її облизувати.
— Що це значить? — звів брови Кий.
— Коли йдеш уздовж стіни, не знаєш, що чекає за рогом, — підморгнув Дідо.
— Знущаєшся з мене? — розсердився Кий.
— У жодному разі!
Кий взяв із припічка великого глечика й налив у кухоль теплого молока.
— Уже й не знаю, чи варто далі говорити, чи почекати іншої нагоди, — юнак без надії подивився на домовика, — але все ж спитаю: що робити, якщо справді зима не закінчується?
— Ясно що! Час тобі збиратися в дорогу! — Дідо зістрибнув із печі й потупцяв до скрині.
— Куди? — ледве не вдавився Кий, який саме налагодився зробити кілька ковтків. — Ні, ну ти точно знущаєшся!
Домовик мовчки вийняв зі скрині торбину, поклав туди рукавиці та хлібину зі столу. Потім ухопив маленький штоф і закинув у нього жарину з печі.
Нарешті взяв у кутку великий дубовий ціпок і підніс усе це Кию.
— До Мольфара. Лише він може знати, чому весна досі не прийшла, і порадити, як нам бути.
— Таж до нього і за гарної погоди пів дня добиратися! — запротестував Кий.
Дідо глузливо посміхнувся.
— То ти питаєш, що робити, але робити нічого не хочеш?!
— Бодай почекаємо, поки сніг вщухне!
— А як не вщухне? Так і будеш сидіти тут, навіть якщо зима прийшла назавжди?
— Назавжди? Вона… не може прийти назавжди. Це ж неможливо, — невпевнено промовив Кий.
— Тільки Мольфар скаже, — домовик втиснув юнакові в руки торбину й ціпок. — Якщо хочеш дізнатися, що відбувається, то маєш іти до нього.
