Кий обережно поклав хуху в кишеню.
— Віднесу її до свого приятеля Чугайстра. Там відігріється, а як прийде до тями, вирішимо, як бути далі.
Юнак насунув шапку на очі, підібрав ціпок і попрямував до схилу гори.
Домівка Чугайстра ховалася в ялинових хащах, на півдорозі між Дубовим пагорбом і хатою Мольфара (звісно, якщо йти прямим шляхом). І хоча Кий добре знав Бескиди і в теплу пору часто гостював у товариша, тепер йому довелося напружити всі свої сили, щоб відшукати стежку, яка вела до хати. Тож коли серед засніжених дерев він нарешті побачив мерехтливе світло, його радості не було меж.
Будинок Чугайстра однією стіною притулився до скелі, і у вечірньому присмерку здавалося, що це й не будинок зовсім, а величезна купа безладно нагромаджених колод і каміння. Лише добре придивившись можна було вирізнити обриси масивних дверей, тьмяних вікон та димаря, з якого вилася цівка сизого диму.
Кий став на поріг, узявся за кільце, розташоване трохи вище його очей, і кілька разів стукнув. Тиша. Кий постукав іще. У будинку щось гупнуло, почулися важкі кроки й низький голос:
— Хто це о такій порі?
— Чугайстре, відчиняй! — гукнув юнак.
Двері зарипіли, і в просвіті показався кремезний чолов’яга, на кілька голів вищий за Кия, з кудлатою білою бородою, схожою на ведмежу шерсть.
— Кию, друже, яким вітром тебе сюди занесло? — здивувався здоровань.
— Морозним, — видихнув Кий і дістав із кишені непритомну хуху.
— Гірка година! — вдарив об поли Чугайстер, аж із найближчих гілок посипався сніг. — Швидше занось її та влаштовуй коло ватрану. Кий поклав хуху на килим з овчини й прикрив ковдрою. Чугайстер підкинув у вогонь кілька полін, опустився на коліна та нахилився до маленького створіння.
— Дихає, — полегшено зітхнув він, підводячись. — Скоро опритомніє. Вона впала у глибокий сон, але ще не замерзла. Біля вогню вмить прокинеться!
— Та їй, бідоласі, дісталося не лише від холоду, — пробурмотів Кий, опустивши очі долу.
Чугайстер налив два дзбанки відвару з гірських трав. Один простягнув Кию, другий узяв собі й, жестом запросивши юнака до широкої лави, сказав:
— Розповідай.
Умостившись і сьорбнувши духмяного напою, Кий розповів, як дорогою зустрів сніжний вихор і як видобув із нього хуху, скориставшись своїм ціпком. Чугайстер уважно вислухав і почухав потилицю.
— Сніжний вихор у наших краях? Дивина якась.
— Та я ж і кажу…
— А з ціпком це ти славно утнув! — гмикнув Чугайстер.
— О-о-о-й, — почувся тоненький голосочок.
Кий і Чугайстер поспішили до ватрану. Хуха повільно розклепила повіки й повела темно-бузковими очима.
— Де це ми? Як ми тут опинилися? І хто ви такі?
— Ти в безпеці, — пробасив Чугайстер. Він набрав ложечку відвару й підніс хусі, одним пальцем допомігши підвестися. — Ось, скуштуй, одразу полегшає.
Хуха зробила кілька дрібних ковточків.
— Цей легінь, Кий, урятував тебе з вихору й приніс сюди, — сказав Чугайстер, поплескавши юнака по плечу. — Мене звати Чугайстром. Я живу в цьому лісі, пильную його. А тебе як звуть?
— Ми звемося Хуха, — позіхнула та. — Який химерний і страшний сон нам наснився!
Кий із Чугайстром перезирнулися.
— Ти щось можеш пригадати? — запитав Кий.
— Ми прокинулися у своєму ліжечку… Визирнули надвір і побачили сніг. Це було дуже дивно, тому що зазвичай ми прокидаємося, коли сніг уже сходить. Тоді ми вийшли, щоб побачити, чи є в бору інші хухи…
Хуха притулила лапку до потилиці й помацала її.
— Болить.
— І що було далі? — тихенько уточнив Кий, відвівши погляд.
— Ми побігли поміж сосон і зустріли родичів. Вони так само не могли зрозуміти, що відбувається. Деякі хухи прокинулися, а деякі ні. Було дуже холодно й сніжно. О такій порі всі-всі хухи мають спати у своїх теплих нірках, бо інакше замерзнуть.
— Якщо хуха замерзає, то навіки поринає в забуття, — зауважив Чугайстер.
— Але ми чомусь відійшли від сну й тепер не знали, що робити, — вела далі Хуха. — Хтось запропонував тікати в Загір’я, як то роблять птахи, однак усі інші були проти, адже ми не можемо покинути тих, хто спить!
Хуха насупила брівки, намагаючись щось пригадати.
— Ми вибігли на галяву… А потім налетіло щось велике, біле й холодне, і ми кружляли й кричали, кружляли й кричали, кружляли й кричали… І все ніяк не могли вибратися.
— Чи не з того ти бору, який біля Глибокої затоки? — запитав Чугайстер.
— Так-так! — кивнула Хуха. — Ми звідти, зі Старого бору! Там увесь наш рід живе!
— Ох і занесло ж… — похитав головою Чугайстер.
Він відвів Кия в сторону й, схилившись до товариша, тихо заговорив:
— Я небагато знаю про сніжні вихори, але вперше чую, щоб вихор прилетів із затоки у наші Бескиди.
— Можливо, усе це якось пов’язано з тим, що зима не закінчується, — прошепотів Кий. — Я ж саме йшов до Мольфара дізнатися про причину.
— Нам треба додому! — Хуха різко підхопилася на ноги, але не втрималася й впала.
— Та звісно, що треба, — погодився Чугайстер. — Зранку подумаємо, як тебе туди доправити.
Хуха сперлася на рученята, незграбно піднялася, дрібними крочками підійшла до Чугайстра й впірила в нього свої великі очі.
— Нам треба зараз!
— Зараз ніяк не вийде, — розвів руками Чугайстер. — Чому? — насупилася Хуха.
— Бо твій дім далеко.
— Аж як далеко?
— Якщо моїми кроками, то днів зо два. А як твоїми, — Чугайстер наморщив лоба, — то, може, і за двадцять не дістанешся.
Хуха затулила личко крихітними долоньками й гірко заплакала.
— Ми хочемо додому!
Чугайстер розгублено переступив із ноги на ногу.
— Там усі наші рідні. Нам треба до них, — схлипнула Хуха, витираючи очі рученятами. — Покажіть, у якій стороні Старий бір!
— Сама ти туди ніяк не дістанешся, — усміхнувся Кий, подивувавшись такій наполегливості крихітної істоти.
— Дістанемось! Ми швидко бігаємо! — рішуче сказала Хуха, ступила кілька кроків, але зашпорталася в густій шерсті килима й упала.
Чугайстер опустився на коліна, пальцем обережно допоміг їй підвестися й турботливо простягнув іще одну ложечку трав’яного відвару.
— Ай, мала, по наших Бескидах швидко не побігаєш. Ніч надворі, мороз лютує. Та й ти ще заслаба. Відпочинь. Зранку щось придумаємо.
— Але нам…
— Жодних але, — лагідно, проте твердо сказав Чугайстер, укриваючи Хуху ковдрою. — Ніч надворі. Час спати.
Хуха зітхнула, згорнулася калачиком і тихенько засопіла. Чугайстер підійшов до шафи, витягнув звідти два ліжники з червоними візерунками й велику подушку та поклав на лаві біля стіни.
— Ти теж вкладайся, друже. Треба набратися сил. Завтра, схоже, вони тобі знадобляться.
— Якщо пропонуєш спершу доправити малу додому, то я проти, — зашепотів Кий. — Це ж потрібно теліпатися геть в інший бік.
— Маємо допомогти дитині, — забубонів Чугайстер у відповідь. — Жодна хуха не мислить себе окремо від свого роду. Вони завжди живуть гуртом, тому розставання — то для неї мука.
— Візьму її завтра до Мольфара. Може, він щось порадить або зробить.
— Аби ж то, — хмикнув Чугайстер. — Ну та менше з тим. Ранок покаже, що вечір не скаже! Лягаймо спати, лише полінець у вогонь підкину.
Він підійшов до ватрану й зненацька голосно крякнув: — От халепа!
— Що сталося? — спохопився Кий.
— Хуха втекла!
