24 травня.
Підлісся. Околиця села Підгірне.
Вовча зграя поквапом бігла вздовж берега ріки Бистриці. Рухалися слід у слід: першим – великий сивий вовк, ватажок, за ним його подруга ‒ миловидна, з гострими вухами та білою плямою на грудях, далі їхні сини й доньки ‒ від зовсім дорослих до малих вовченят, народжених на початку цієї весни.
Останньою, тримаючись на певній відстані, бігла молода вовчиця. Вона відрізнялася від інших. Хутро мала темніше, статуру ‒ тендітнішу, а з її пащі звисав шматок червоної шнурівки.
Проминувши старий млин, вовки звернули в бік села. Понад полем дісталися крайніх садиб, далі, городами, обігнули людське поселення і вискочили на стежку, яка вела у глибокий виярок. Тут зграя зупинилася.
‒ Цією тропою дістанешся до її оселі, ми туди не підемо, ‒ звернувся ватажок до молодої вовчиці. Він підвів голову до неба й подивився на Місяць. ‒ Хоч і не повня ще, а вити хочеться. Певно, перед розлукою. Повиємо разом?
Молода вовчиця заперечно похитала головою.
‒ Однаково доведеться зачекати, бо відьма о цій порі зазвичай не вдома. Повертається, коли треті півні заспівають, а зараз лише північ минула.
‒ Розкажи нам про неї, тату! ‒ попросило одне з вовченят.
‒ Небагато про неї відомо. У цій місцині раніше жила її бабуся. Гарна жінка. Закоханим допомагала. Не лише людям, а й нам, вовкам. Ішли до неї і за порадою, і за розрадою, і за приворотом.
‒ А що таке приворот? ‒ запитали вовченята.
‒ Це коли…
‒ Зарано вам, діти, про таке знати, ‒ урвала старого вовка його подруга.
‒ Якщо хтось занедужає або в родині незгода, то також до неї поспішали. Не було такої біди, від якої б вона не знала порятунку. Чи зілля яке зварить, чи замовляння прочитає, чи просто водою окропить ‒ завжди зараджувала, нікому не відмовляла. А ця відьма геть інакша.
‒ Не допомагає? ‒ подала голос молода вовчиця.
‒ Ані з людьми, ані з нашим братом не знається. Кажуть, що вдень вона завжди сидить у хаті, а коли заходить Сонце, вилітає з комину й летить кудись ‒ ніхто не знає куди.
‒ А звідки вона?
‒ З далекого села по той бік гір. Прийшла сюди позаминулого літа, коли бабуся стала у засвіти збиратися. Перш ніж піти, мала вона комусь свої знання та вміння передати, то й покликала онуку. Хтозна, щоправда, чи дівча науку засвоїло, бо всі, хто до неї ходив, ні з чим повернулися. Нікого не прийняла.
‒ Сподіваюся, мене прийме, ‒ зітхнула молода вовчиця.
Від села долинув дзвінкий голос півня.
‒ Оце так, ‒ здивовано глянув угору вовк. ‒ Здається, недовго й поговорили.
‒ Я давно кажу, що не вмієш ти час за зорями визначати, ‒ тихо прогарчала його подруга.
‒ Дивіться, дивіться! ‒ дзявкнуло вовченя.
Праворуч, у небі над пагорбами, вигулькнула яскрава цятка. З її наближенням вовки розгледіли обриси птаха: гострий дзьоб, широкі крила, довгий хвіст. Розтинаючи темряву яскравим полум’ям, птах перетнув узлісся, поступово знизився, пролетів над балкою, зробив коло і раптово зник, розсипавшись іскрами.
‒ Повернулася відьма, ‒ мовив вовк.
‒ Тоді я піду, ‒ струснула головою молода вовчиця. ‒ Дякую, що супроводили мене.
‒ Якщо все складеться не так, як ти хочеш, повертайся, ‒ підступив до неї вовк. ‒ Ти одна зі зграї, і ми тебе завжди підтримаємо. Який би шлях не обрала, якою б не вирішила бути. Звісно, я розумію, ти виросла серед людей. Так склалася твоя доля. Але пам’ятай про своє вовче нутро! Можливо, одного дня воно все ж приведе тебе додому. Адже ми, вовки, живемо вільно і по-справжньому, а з людьми одні турботи.
Вовчиця подивилася на нього довгим задумливим поглядом.
‒ Справді, одні турботи, ‒ відповіла по хвилі й рушила до відьминої хати.
Вузька стежка вилася поміж старих верб, які в нічній імлі здавалися страшними потворами, що простягнули свої довгі пазурі до землі, прагнучи вхопити непрохану гостю. Йти було важко: лапи плуталися у високій траві, тут і там шлях перетинало товсте коріння, яке доводилося перестрибувати.
Десь у верховітті скрикнув пугач, і вовчиця мимоволі здригнулася, проте не спинилася. «Гірше не буде», ‒ подумала.
Нарешті дерева розступилися, і вона побачила хатку з широкою очеретяною стріхою. Таку стару й похилену, що можна було б сприйняти її за пагорб чи курган, якби не тьмяне світло у крихітному віконечку.
Роззявивши пащу, вовчиця стріпнула головою й підкинула в повітря блискучий моромарський діамант, обв’язаний червоною шнурівкою. Наступної миті шнурівка опинилася в неї на шиї, і вовчиця враз перетворилася на струнку чорняву дівчину.
Поправивши на собі одяг ‒ вишиту червоними нитками сорочку та багряну шовкову плахту, ‒ дівчина підійшла до хатки.
‒ Халепа! ‒ несподівано почувся звідти схвильований зойк.
Двері відчинилися, і на подвір’я вискочила білява юнка в синій керсетці й такого ж кольору запасці. Перед собою на рогачі вона несла великий казан, з якого на сажень угору здіймався стовп вогню.
‒ Чого рота роззявила? ‒ сердито запитала юнка, помітивши незнайомку. ‒ Заблукала, чи що?
‒ Моє ім’я ‒ Найда, ‒ привіталася дівчина-вовчиця. ‒ А ти ‒ відьма, чи не так?
‒ Не зцілюю, не ворожу, водою не зливаю. Повертайся до села, ‒ сухо відповіла та, поставивши казан з вогнем на землю.
‒ Я не із села, я здалеку. Я вовкуня… Вовки казали, коли і є хтось, хто мені допоможе, то це ти.
‒ З вовками теж справ не маю.
‒ Може, хоч послухаєш, з чим я прийшла?
‒ Байдуже. Однаково помагати не стану, ‒ відрізала відьма, схрестивши руки на грудях. ‒ Іди собі.
Найда підібгала губи, проте не зрушила з місця. Кілька хвилин обидві стояли мовчки, то дивлячись на вогонь, то глипаючи з-під лоба одна на одну.
‒ Та ти, певно, просто нічого не вмієш, ‒ зрештою зітхнула вовкуня й додала глузливо: ‒ Ледь собі хату не спалила, як я подивлюся. Куди вже тобі за складні чари братися.
Вона розвернулася й зробила кілька кроків.
‒ Як ти смієш так з могутньою чаклункою розмовляти! ‒ гукнула їй навздогін відьма.
‒ Якщо зустріну могутню чаклунку, обов’язково їй про тебе розповім!
‒ От зараз я тобі!
Білявка стрімголов кинулася до оселі, а вже за хвилю вилетіла з комину вогняною птахою та шугонула до Найди.
Найда ж, не гаючись, стягла з шиї моромарський діамант, знову обернулася на вовчицю й пустилася бігом назустріч відьмі.
На подвір’ї зчинилася справжня веремія. Птаха намагалася дзьобнути вовчицю або вдарити крилами ‒ підлітала зліва і справа, зринала догори і пломеніючим каменем падала вниз. Вовчиця кожного разу спритно виверталася, відстрибувала то в один, то в інший бік, мчала до хати, а тоді стрибала на середину двору, де й досі палахкотів вогонь у казані.
Захопившись гонитвою, птаха якоїсь миті пролетіла біля полум’я надто близько і, відчайдушно зойкнувши, метнулася назад у комин.
Запала тиша. Найда прибрала людської подоби й підійшла до призьби.
‒ Гей, ти жива?
‒ Не дочекаєшся! ‒ пролунав глухий голос. ‒ Заходь.
Зсередини будиночок здавався ще меншим, ніж зовні, і геть незатишним. Одна-єдина кімната з облупленою піччю, від якої тхнуло паленим пір’ям, безладно розставлені великі та малі скрині, на стінах ‒ полиці зі склянками та горщиками, а посеред кімнати ‒ стіл. Замість хліба на ньому лежала груба книга у шкіряній палітурці.
Відьма стояла біля мисника і маленькою цівочкою лила собі на руку рідину із зеленого штофу. Зблизька, при світлі свічок, Найда побачила, що її біляве волосся має дивний лазуровий відтінок ‒ схожий на колір Білого озера сонячної днини.
‒ Обпіклася? ‒ співчутливо запитала Найда.
‒ Так.
‒ Сильно? Дай-но погляну.
‒ Не лізь. Ця вода все загоїть.
‒ Як собі знаєш.
‒ Сідай онде на лаві біля печі. Розказуй, чого тобі від мене треба.
‒ Може, скажеш своє ім’я?
‒ Дана.
‒ А я ‒ Найда, ‒ посміхнулася вовкуня.
‒ Ти вже казала.
Відьма поставила штоф на поличку, щось пробурмотіла й опустила рукав сорочки. Найда сіла на лаву і ненадовго замислилася.
‒ Слухай, я втямки не візьму, як ти могла вогнем обпалитися, якщо сама була вогняною?
‒ От же причепа! ‒ пирхнула Дана. ‒ Ти по допомогу прийшла, чи дратувати мене?
‒ По допомогу, ‒ опустила очі вовкуня, ‒ вибач. Мені… мені потрібно повернути коханого. Точніше, мені потрібно, щоб він захотів узяти мене із собою в дальню дорогу.
‒ То тобі приворот треба?
‒ Ні, він кохає мене! ‒ випалила Найда, і її щічки залилися рум’янцем. ‒ Гадаю, що кохає. Принаймні кохав, доки я не втекла.
‒ І ти теж його кохаєш?
‒ Так.
‒ Справді, незвичне прохання, ‒ повела бровою відьма. ‒ Зазвичай приходять ті, кому взаємністю не відповідають. І вони замість того, щоб справжню любов шукати, ладні й невинну людину, і себе занапастити, лиш би швидше отримати бажане. Що ж… Як звати твого коханого?
