23 травня.
Білопілля. Дубовий пагорб на околиці села Калинове.
Кий лежав неподалік від дуба на густому трав’яному килимі, ніжився в гарячому сонячному промінні й з насолодою вдихав приємний запах конюшини. Поруч, поклавши руки під голову, сопів домовик Дідо.
– Одинадцять, – мовив юнак, не розплющуючи очей.
– Десять, – заперечив Дідо.
Легенький вітерець, що раз по раз дмухав від річки, приємно оповивав їхні розігріті обличчя. Перелітаючи з квітки на квітку, натужно гуділи джмелі, а в небі, немов потішаючись над комашиною незграбністю, стрімко шугали ластівки.
– Одинадцять, – позіхнув Кий і повторив, розтягуючи слово, ніби пояснював лічбу малій дитині: – О-ди-над-цять.
– Та як же одинадцять, коли десять, – сердито пробурмотів Дідо.
– Одинадцять! – вигукнув Кий, підвівшись на ліктях. – Залишилося одинадцять днів!
Домовик сів і пригладив бороду.
– Раз так, то нумо рахувати. Скільки днів дав тобі Перун на відпочинок?
– Якби ж то днів – хвилин! – юнак посміхнувся, пригадавши розмову з громовержцем. – «Даю тобі тридев’ять хвилин», сказав. А тоді, певно, зауваживши мої вирячені від подиву очі, додав, що має на увазі їхні, небесні, хвилини. Себто, по-нашому, це три по дев’ять днів.
– Двадцять сім, – кивнув Дідо. – І минуло вже сімнадцять…
– Шістнадцять.
– Упевнений? – примружив око домовик.
– Так!
– Тоді доведи.
– Легко! Один, два, три, чотири, п’ять, – почав рахувати Кий, загинаючи пальці.
– Стривай-но, – зупинив його Дідо. – Не рахуй, а доведи.
– Що саме доводити?
– Не можеш. Еге ж, не можеш, – поблажливо глянув на Кия домовик. – А я тобі доведу, що сьогодні таки сімнадцятий день.
Дідо вирвав жмуток трави і став відраховувати травинки, примовляючи:
– Перун був тут п’ятого дня нового місяця. Від того дня до повні – дванадцять днів, а від повні до сьогодні – п’ять днів минуло. Разом – сімнадцять.
Кий задумався. Наморщивши лоба, він довго загинав і розгинав пальці, щось лічив. Зрештою скрушно зітхнув:
– Ну, добре. Хай буде по-твоєму. То, виходить, мені на один день менше лишилося тут бути.
Тепер спохмурнів і Дідо. «Старий дурень, – подумки вилаяв себе. – Переміг малого в суперечці! Чи ж так тобі була потрібна ця перемога?»
Відколи Кий отримав нове завдання Перуна, домовик мало не щодня роздумував над тим, що незабаром їм доведеться надовго, а можливо, й навічно, розлучитися. Адже одна справа – помандрувати у Старі Бескиди, Великий степ чи навіть на Вирій-острів. І зовсім інша – вирушити в чужий далекий світ.
«Знову залишуся один-однісінький у хаті, – сумно зітхав Дідо, – та згасатиму поволі, аж доки не перетворюся на бліду примару. За якийсь час хата зотліє, вітри розвіють наші рештки по світу, і сліду не зостанеться. Всі забудуть, що був колись у Калиновому господар Дідо».
Самотнє життя домовик добре пам’ятав і повертатися до нього не хотів. Він мріяв, що коли Кий стане зовсім дорослим, то приведе гарну дружину, а згодом світлиця наповниться дитячим щебетом, і житимуть вони всі разом довго й щасливо. Тож невимовно зрадів, коли в їхньому домі з’явилася Найда, і намагався зробити все, щоб вона почувалася зручно та затишно. Навіть подивувався своїй ґречності.
Проте радість його була недовгою. Кий отримав завдання від свого батька Перуна і твердо налаштувався виконати призначене.
Дідо сприйняв це з розумінням, хоча й без захвату. У нього виникло дивне, незнане до цього, відчуття – суміш тривоги, обурення й образи.
«Від самого народження не бачив дитину, а тоді раптом з’явився й одразу справу вигадав, – буркотів він собі під ніс, так, щоб Кий не чув. – Та ще й яку! А ти роками няньчиш, піклуєшся, годуєш, розуму навчаєш – і жодної дяки! Щойно громовержець покликав – хлопець уже готовий бігти в засвіти!»
Чим менше залишалося часу до розлуки, тим сильнішим ставало це нове відчуття і тим палкішим бажання, щоб цей день ніколи не настав. Одного разу в домовика навіть промайнула думка: а чи не затримати Кия вдома вмовляннями або й хитрістю?
Можливо, якщо він не встигне в призначений час до Перуна, той розгнівається і прожене хлопця. Однак Дідо швидко відігнав недобрі помисли: «Ти ж сам малому особливу долю провіщав, а тепер хочеш її зіпсувати?»
– Еге ж, час швидко летить! Не згледишся, як треба буде до Громової гори рушати, – безтурботно мовив він, намагаючись не видати свою зажуру, і обережно поцікавився: – Чи, може, ти передумав?
– Чого б це я передумав?
– Через неї, наприклад.
– Не починай.
– Ще скажи, що не тривожишся.
– Тривожуся, але, на щастя, я будь-якої миті можу перевірити, чи все з нею добре, – усміхнувся Кий.
– Це ж як?
– Хіба я тобі не казав? Пані Веселиця подарувала мені дві чарівні речі: перша – чоботи-сап’янці, які роблять невидимим, – їх я у скриню поклав, а друга – ось.
Юнак дістав із з кишені срібний перстень, всіяний блискучими моромарськими діамантами.
– Цей перстень показує все, що я хочу побачити. Зранку, наприклад, Найда була на околиці Меденичів.
Він надів перстень і за хвилину повідомив:
– А зараз десь у переліску, зі зграєю вовків. Певно, вирішила додому податися, у Біловоддя.
– Гм-гм, – мугикнув Дідо. – Корисна штукенція. Та чи матиме вона силу в іншому світі?
– Не знаю, – насупив брови Кий. – Утім, це нічого не змінить. Перун сказав, що тим людям герой потрібен. Як же я відмовлюсь, коли потрібен? До того ж ми з ним так і не поговорили про мою матір. Я дуже хочу дізнатися, якою вона була.
– Нам теж герой не завадить. Одну напасть прогнали, але хтозна, чи інша вже не чигає десь поряд.
– Тут є кому світ захистити. Характерники, богатирі… Впораються без мене, раптом що. Стривай-но, – юнак уважно подивився на домовика, – чи це ти так натякаєш, що хочеш, щоб я залишився?
– Ні на що я не натякаю, – буркнув Дідо, опустивши очі. – Як вирішив іти, то йди.
Далі вони лежали мовчки і пролежали так, аж доки Сонце, на мить зачепившись за шпилясті вершини Змієвих гір, не зникло за темною грядою. Поглянувши на осяяний м’яким рожевим світлом небокрай, Кий та Дідо підвелися і, не промовивши жодного слова, неквапно спустилися з пагорба до хати.
Тільки-но вони переступили поріг, сутінки змінилися суцільною темрявою. І так швидко, що домовик ледве встиг запалити дві лампи. Кий визирнув у вікно і здивовано гмикнув.
– Що там? – поцікавився Дідо. Він відкрив піч, закинув туди кілька сухих полін і подмухав на жарини, щоб зайнявся вогонь.
– Місяця немає.
– Може, ховається за хмарами.
– Ні, небо чисте – зорі видно.
– Тоді за горами.
– Учора в цей час він світив нам у шибку.
Дідо й собі підійшов до вікна, але не встиг нічого сказати, бо знадвору долинув глухий тупіт. За мить у двері постукали.
Кий притулився до скла, сподіваючись роздивитися, кого це принесло о такій порі.
– Ніби якась бліда примара манячить біля входу, але, може, то імла – не розібрати.
– Хто б це міг бути? – почухав потилицю Дідо.
– Чи не наврочив ти, бува, щодо нової напасті? – посміхнувся юнак. – Але я ж іще тут. Зараз дізнаємося, що воно таке.
