15 травня.
Старі Бескиди. Неподалік від галявини Мавок.
Раптовий подув вітру звіяв із галявини тепло травневого вечора. Чугайстер мимоволі здригнувся й запнув на грудях гуню.
– Хто там вештається о цій порі? – пробурмотів, помітивши, як майнула в сутінках бліда тінь.
Обрисами вона нагадувала чи то звіра, чи то худобу, але рухалася незвично, рвучко. То стрімко шугала над землею поміж оповитих чорнотою смерек, то раптом зникала, немов розчиняючись у повітрі, а тоді знову виринала з пітьми – уже в іншому місці, огорнута хмарою миготливих блискіток.
Чугайстер примружив очі, намагаючись роздивитися прояву.
– Вівця? Чи не вівця? Був би певен, що вівця, якби не ці вогники, а так… Вівці-вівці, завдали ж ви клопоту цього року.
Він пригадав, як, тільки-но повернувшись із війни, побачив біля свого будинку трьох вівчарів.
– Йой, вуйку, нарешті ми вас діждалися! – заговорили вони в один голос. – Так біда впала, як сніг на голову – отара наша розбіглася. Порятуйте!
Не встиг Чугайстер і рота відкрити, коли на стежці вималювався ще один чоловічий гурт.
– Ласкавий пане! – кинулися вони до нього, ледве не падаючи навколішки. – Триста шістдесят і п’ять ягниць ми мали, а тепер жодної! Допоможіть!
– Ставайте у чергу! – замахали на них руками вівчарі з першого гурту. – Було б вам лісорубами стати – либонь би ліс від вас не втік.
– Чого ж ви самі тут, а не на полонині, коли такі вмілі та розумні?! – огризнулися новоприбулі.
Тим часом на галявину вийшла вже третя ватага чабанів. Забачивши Чугайстра, вони зраділо загукали.
– Яке щастя, що ви вже вдома! – мовив найстарший з гурту, міцний вусатий чолов’яга в розшитому вигадливими візерунками кептарі. – Прийшли ми подякувати вам, бо захистили нас, наші землі, наш світ, від морозної орди! Про подвиги ваші й ваших побратимів будуть пісні складати. Ви, пане, наш герой!
На обличчі Чугайстра розпливлася вдоволена усмішка. Проте він швидко опанував себе, напустив поважного вигляду й запитав:
– Певно ж, не лише за тим, щоб подякувати прийшли?
– Правда ваша, пане Чугайстре, – відповів вівчар. – Маржинка наша так розпорошилася, що ми самі її зібрати не годні. Може, то довга зима так на овечок вплинула – заскніли в кошарах, тепер розгулятися хочуть, волю відчути.
– Ич, як викрутив! – розсміявся довгоногий дядько з другої ватаги. – Виходить, коли наші вівці втекли, то ми розтелепи, а коли ваші, то ви й не винуваті зовсім.
– Такі самі розтелепи! – гукнули інші вівчарі. – Ставайте у чергу!
Здійнявся галас. Кожен гурт намагався довести, що саме їхню отару потрібно шукати найперше.
– Тихше, люде, тихше, – намагався заспокоїти їх Чугайстер. – Знайдемо ваші вівці.
Однак галас не вщухав.
– Годі вам, гавкуни, рейвах учиняти! Птахів і звірів у лісі дарма полохаєте, – мовив він уже голосніше.
Та чоловіки не зважали й, вимахуючи руками та палицями, далі горлали один на одного.
– Доста! – гримнув Чугайстер так, що аж з ближніх смерек посипалася глиця. – Всім допоможу. Тільки не галасуйте!
Вівчарі злякано змовкли й похилили голови. Чугайстер обвів їх суворим поглядом.
– Слухайте ж, як буде. Нині спустимося на Чупри. Там у колибі заночуємо, а рано-вранці рушаємо на Руну – будемо дорогою ваші отари збирати. Однак зараз маю підживитися, бо відучора й ріски в роті не мав.
– Звісно, звісно, пане Чугайстре, – чолов’яга в розшитому кептарі скинув тайстру і подав знак побратимам зробити те саме. – Чи ж могли ми до вас прийти з порожніми руками! Принесли ми їжі різної – тут і бринза, і вурда, і книші, і вергуни…
– Лиш дозвольте у вашому ватрані вогонь розпалити, то ми й бануш зготуємо! З грибами! – урвали його вівчарі з другого гурту.
– А ми вас солодким почастуємо, – втрутилися чоловіки з першого. – Маємо маківники, стільники й узвар добрий!
– Он як? То з цього й було б починати! – усе ще сердито пробурмотів Чугайстер, відчинив двері до будинку і вказав рукою всередину. – Заходьте, порядкуйте.
Коли обід був готовий, він, як ґречний господар, запросив усіх до столу. Вівчарі радо згодилися, і дуже скоро все було з’їдено й випито.
– Файно, – пригладив вуса й бороду Чугайстер. – Тепер рушаймо на полонину.
Наступного ранку він прокинувся ще вдосвіта, взяв свою сопілку-денцівку та вийшов із колиби.
– Бир-бир, побешкетували й годі! – мовив голосно, повернувся обличчям у бік Великого степу і заграв.
Тихі й протяжні звуки, полинувши над землею, відгукнулися луною в довколишніх горах. Чугайстер на мить прислухався, ствердно хитнув головою й продовжив. Мелодія, спершу повільна, ставала дедалі жвавішою, звучала гучніше, розливалася трелями, мов спів жайворонка.
Вівчарі вийшли надвір саме тоді, коли небо над пологою вершиною гори Кливи заясніло теплим рожевим світлом, і зачудовано спостерігали, як, немов під чаром музики, одна за одною згасали зорі та відступала ніч.
Тільки-но розвиднилося, долинув передзвін металевих дзвіночків.
– Йой, дивіться! – вказав один з вівчарів на найближчий пагорб. Звідти до колиби прямувала вервечка білих овечок. – Наші!
У подальші кілька днів так повторювалося багато разів: Чугайстер ішов полонинами і раз по разу вигравав на сопілці свої чарівні мелодії, у відповідь з довколишніх схилів лунало кумедне мекання, і вівці поспішали йому назустріч, а щасливі чабани збирали їх в отари.
Коли останню втікачку було знайдено, Чугайстер заховав сопілку за пояс і плеснув у долоні.
– Усім допоміг! Час додому вертати та відоспатисі.
– Дякуємо, дякуємо вам, пане! – загомоніли чоловіки. – Порятували ви нас, та й ми в боргу не залишимося: до кінця літування будемо вас частувати!
Відтоді кожного ранку хтось із вівчарів з’являвся на порозі старої хижі під скелею. Приносив молоко, сир, хліб, готував кулешу.
Згадавши про їжу, що чекала на столі, Чугайстер підвівся й розправив плечі. Він просидів на лаві під хатою від самого полудня, милуючись весняним лісом та слухаючи спів птахів, і відчув, що саме час добре повечеряти.
Однак дивна тінь не давала спокою. Кілька хвилин він постояв, впіривши погляд у темряву і вкотре намагаючись збагнути, що то за проява.
– Це не вівця, це якийсь олень! – зрештою мовив роздратовано.
Та тільки-но зробив крок, проява стрепенулася й посунула на нього. Чугайстер нашорошився, проте, розчувши тупотіння копит, полегшено зітхнув: кінь!
До будинку вийшла невисока жилава кобилка. Її сіра шерсть світилася зеленавим світлом, а очі ховалися під довгою й густою гривою.
– Фітаю! Тсе ти Чшухайстерс? – запитала кобила.
– Га?
– Тсе ти Чшу-хай-стерс? – повторила вона повільніше.
Чугайстер ляснув себе по лобі й засміявся.
– Агій! Дивна ж твоя вимова! Так, це я. А ти хто така?
– Хведрунг моє ім’я.
– Яке чудернацьке… І що привело тебе у Бескиди? Бачу ж, що ти не тутешня.
– Потрібна топомога.
– Ич! Усім моя допомога потрібна. Чи ж у вашому краї своїх лицарів немає, щоб тобі зарадили?
– Не мені – тругу твоєму.
– Кию? Що з ним? – Чугайстер перемінився на лиці й підступив до кобили. – Де він?
– Немає тшасу розповітати. Маєш поспішати, щоб йому топомогти. Я фітфету, кути треба.
– Гм, он як! А звідки мені знати, що ти говориш правду? – Чугайстер зміряв тварину прискіпливим поглядом. – Може, ти Мара?
– Ні.
– Доведи!
Кобила голосно форкнула.
– Не хотшеш – не йти. Потім пошалкуєш.
Повільно розвернувшись, вона почвалала назад до лісу.
Чугайстер почухав потилицю. Думки вихором закружляли в його голові: «Може, і не Мара. Може, і не Мара, але достоту химерна істота. І ймення таке дивне… Хве… Фед… Як же її? Відчуваю, задумала ця сива коняка підступ! Хоча, що за зиск їй вештатися Бескидами й шукати мене, коли з хлопцем усе добре? Нехай лиш мене обдурить, то їй же буде непереливки! Проте якщо Кий і справді в біді… Раптом це він її відрядив, а я тут зволікаю?»
– Най тебе качка копне! – вилаявся він уголос і кинувся навздогін. – Гей, Федун! Постривай!
